Ні банок, ні подяки…
Ми зі свекром живемо в селі, а його інший син в місті, проте він нам не допомагає, а тільки приїздить забрати готовеньке і то не завжди його жінці це подобається:
– Ваше м’ясо майже все з салом та прожилками, не зрозуміло, чи його на пельмені, чи просто зварити. На ті гроші, що він потратить на бензин, ми купимо й в магазині, – каже вона.
Мені це не подобається і я кажу чоловікові, що мало того, що нічим не допомагають, то ще й не подобається те, що дають:
– Ні садили, ні збирали. Приїхала, покрутилася, подихала свіжим повітрям і вже везе цілий багажник їди і ще й носом крутить: це не давай, ми таке не їмо, це теж не давай. То, може їй і не давати?
Та посудіть самі аби закрити повидло чи соку мені треба витратити цілий день і находитися, бо це не пішла на базар та готове купила. Поки обтрусиш яблуню, визбираєш яблука, почистиш, перемиєш банки та звариш, то знаєте, й спини не чєш. А тут крутить носом: ми таке не їмо, бо у нас ніхто повидло не їсть.
– А що ж ви їсте, – питаю.
– Та купимо печиво, як дітям подобається і все. Нащо мені ще думати, куди ваше повидло діти.
А свекру просто пояснити неможливо:
– То мій син і тут є його частка. Якщо він не робить, то я тут за всіх роблю, – каже він.
– Та, може, треба вже вам менше робити та нас поганяти, – не витримую я.
Насадить городів з картоплею, квасолею, диньками, буряками, морквою і те все я маю обробити. А він потім все синові передає. Якщо чесно, то я думаю, що та Оксана може й викидає його працю, бо воно таке недолуге, що я б не здивувалася.
Коли мій свояк приїздить знову до нас, то навіть банок не привозить!
– Та нащо вам тих банок, у вас он пів горища в банках. Пора вже потроху його читати, – каже й сміється!
Ну що за люди! Тепер нову банку купити, то є гроші!
Або назбирав мій чоловік грибів восени, то свекор сушить та все синові передає, а недавно Оксана проговорилася, що Андрій гриби взагалі не їсть, а роздає на роботі!
Ви розумієте?! Мій чоловік ходить і збирає, тато тратить купу газу аби їх висушити. А їм навіть цього не треба! Роздають!
– А що ж ви їсте, – питаю я, – бо на одному купованому жити, то знаєш і не доробишся.
– Аню, – каже вона мені, – те, що треба насилу утилізовувати всю вашу жирну їжу на смальцях – то не про «добре жити», то про те, що потім ще треба перевірятися на рівень холестерину і ожиріння. Тому не думай, що я гордую вашою працею, але вона нам попросту не потрібна.
Від неї більше шкоди, ніж користі. Я вже не раз говорила Андрієві аби він поговорив з батьком і той трохи всівся з господаркою. Нам не треба цього всього передавати і насилу робити, бо ми так само насилу це все їмо, щоб не викидати і не мати докорів сумління.
Але Андрій все ніяк татові не скаже, а він вже планує на наступний рік знову купувати свиню і годувати на осінь. Далі ще виорати один город, бо у них підростають онуки і треба ще більше їжі, яку вони в результаті не їдять.
І це все на мої руки, бо вона не приїде і не допоможе, бо їй цього не треба. А у мене теж двоє дітей і я, знаєте, теж не проти закинути ногу на ногу і дивитися якісь серіали.
Але тоді вийде, що я погана невістка, бо Андрій з Оксаною теж мають частку в цій господі.
Фото Ярослава Романюка.
