Не знаю, як у кого, але для батьків ми завжди з сестрою були безоплатною робочою силою, і, коли, інші за свою допомогу отримували гарний одяг чи гроші, то батько лише відмахувався:
– На ваші захцянки грошей не напасешся! Нема у мене грошей!
Мати його палко підтримувала, адже вважала, що складає нам на майбутнє:
– За що ми вам маємо справити весілля? То відтепер про те треба думати.
А хто на нас з сестрою хотів аж так дивитися, коли й красою ми не відзначалися і ще й одягнені будь-як. Отак в училищі вивчилися та кожна зустріла чоловіка, який нас вибрав, бо ми точно були раді піти хоч за кого, лиш би подалі від батька.
Весілля теж нам батьки справили не пишне, я бачила, як подруги з училища аж пирскають, що за столом молодят і їсти нема що.
– Лесю, – казали мені в очі, – а, коли ж то картопля буде, щоб хоч трохи наїстися?
Я відводила очі, бо й справді, стіл був порожнім і лиш під клейонкою виднілося виноградне листя та хліб ще стояв в достатку.
Таке ж весілля було й в сестри, таке ж багате.
І от стала я жити з чоловіком і думати про те, як то жити легше. Чоловік для цього вибрав найпростіший шлях – державна робота і відпочинок з друзями після роботи. А я мусила крутитися, бо й діти були і їсти хотілося, а купити за що?
Тоді й їздила до батьків на поклон, щоб заробити за день якусь пляшку молока та грудку сиру. М’яса мені ніколи не давали, бо завжди треба було на свято, хоч завжди тримали дві свині. Могли дати курку, яка вже своє доходила.
І ще тією зів’ялою петрушкою мати мені докоряла, мовляв, вона б на базар віднесла та гроші мала, а тут мені треба задурно дати, а що я вже й спини не чула від роботи – то не рахувалося.
Коли я виїхала в Італію, то наче попала в рай! Так, працювала важко, але не порівняти з домом! Та ще й гроші платили – чим не щастя.
Отак я й до п’ятдесяти п’яти років пробула там, заробила собі на квартиру, дітям допомогла з навчанням та житлом. Ми з сестрою чергувалися і практично жили так, щоб діти однієї були під опікою іншої, коли нема в Україні. Чоловіки наші геть були непутящі.
А ще, коли ми приїжджали отак позмінно, то ще треба було в село їхати та працювати вручну, бо батьки були переконані, що коли рівчачки робить трактор, то картопля погано родить.
– Не хочу я такої оранини, як в колгоспі, – казала мама, – Треба працювати тяжко аби щось мати!
І ось я маю – власну велику квартиру з гарним ремонтом, чекаю на онуків і маю запас в грошах, що мені є не лише на хліб, але все одно я маю їхати в село і знову тяжко працювати.
– Бо тобі там геть добре живеться, зовсім розлінилася! Ти лице перед людьми маєш, що батьки такі старенькі та так тяжко працюють?, – телефонує мама.
– То не працюйте. Для кого ви й корову тримаєте і свиню? Мені вашого давно нічого не треба і я вам помагати більше не буду, – відказую я.
Що тут почалося. Так мені вичитували, що я вам передати не можу, там все було перемішане з такими словами, що не хочу й повторювати. Бачте, я донька невдячна, а батьки мені все в житті дали, а я тепер зобов’язана їм все віддати. Я вже їм давно все віддала ще й з відсотками, але вони не можуть цього прийняти. Що мені робити в даній ситуації?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
